Українська мова 9 клас (Мелітополь)

Багатокомпонентне складне речення — поліпредикатна конструкція у системі складного речення, структур, мінімум якої для різних моделей становить три-п'ять предикативних компонентів, поєднаних за допомогою двох-чотирьох сполучних засобів зв'язками суряд­ності або підрядності чи їхніми різновидами — супідрядності або послідовної підрядності.

У широкому розумінні багатокомпонентними вважаються будь-які складні конструкції, що включають не менше трьох простих речень, по­єднані як сполучниковим зв'язком, так і безсполучни­ково:

«Сонце пригрівало сильніше¹, із голубого неба долітав повний жалю журавлиний труб­ний клич², який то гучнів, то завмирав, тонучи в голубій безвісті³» (Григорій Тютюнник).

Більшість Багатокомпонетних складних речень має багатомірну структуру, зовнішній і внутрішній (один чи кілька) рівні членуван­ня. На зовнішньому рівні структура таких речень ви­разно двочленна, чітко визначаються головні синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення, встановлюються частини, що можуть бути як простими, так і складними реченнями:

«Виплутав­шись з гавані, пароплав, глибоко занурюю­чись у височенні синьо-білі хвилі, ще густіше задимів¹, і Євген уже не міг відрізнити², де крила чайок³, що кружляли над палубою⁴, а де біла хустина⁵, яка тріпотіла в Маріїній руці⁶» (В. Канівець).

Внутрішній рівень членування по­ширюється на частини багатокомпонентного складного речення, структурні схеми яких стосуються синтаксичні організації складного ре­чення. Синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні від­ношення у багаторівневих багатокомпонентних утвореннях перебувають між собою в ієрархічних відношеннях. Залежно від характеру синтаксичного зв'язку на зовнішньому і внутрішньому рівні членування виді­ляються монозв'язкові й полізв'язкові складні багатокомпонентні речення. До центральних монозв'язкових належать конструкції з послідов­ною підрядністю, з неоднорідною супідрядністю; до центральних полізв'язкових — з однорідною супідряд­ністю, з сурядністю і підрядністю.

Прикметник як частина мови
Прикметником називається частина мови, що виражає ознаку предмета і відповідає на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє? Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, сестрин, батькова, братове.
Прикметники виражають: а) ознаки кольору (білий, бузковий); б) розміру (широкий, малий); в) віку (старий, юний); г) смаку (солоний, кислий); д) запаху (запашний, п'янкий); е) матеріалу (металевий, кришталевий); є) якості (твердий, гнучкий); ж) приналежності (тещин, сватів); з) зовнішні прикмети (гарний, смаглявий); и) внутрішні властивості (добрий, милосердний); і) ознаки за відношенням до місця (сільський, обласний); ї) простору (далекий близький); й) часу (вечірній, завтрашній) тощо.
Ознаку предмета прикметник може виражати безпосередньо (ніжний голос, тепла хвиля, широке поле) або через відношення до інших предметів (полотняна скатертина - скатертина з полотна, бабусина казка - казка бабусі).
Морфологічні ознаки
Прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, і ці його форми залежать від форм іменника, з яким прикметник узгоджується: струнк-ий юнак-0 - струнк-ого юнак-а, струнк-ої топол-і, струнк-і дівчат-а - струнк-их дівчат-0. Рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника є його морфологічними ознаками.
Синтаксична роль
У реченні прикметник виконує синтаксичну роль:
1) узгодженого означення : Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз;
2) іменної частини складеного присудка: Яка важка у вічності хода.І все ждало. Тиша стояла якась неспокійна.Світле безмежжя здавалось крихким.

Пряма мова— цечуже мовлення, передане дослівно, без змін: Хтось із дитям удвох бродить різдвяним садком. Каже дитятко: «Я — Бог», трусить сніжком (І. Малкович).

Пунктуація (лат. punctuatio: від punctum — «крапка») — система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Пунктуація, нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значеннєвологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грецький лад: кома, крапка, чотири й три крапки, хрестик, рідше крапка-кома . Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, виділення письмівкою, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17ст. під зах. впливом. Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділяти звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділяти цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (паузи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки уживаються в різних функціях. Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення слова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою). До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15 — 17ст. друковані ще прийменники разом з ім'ям.

Складнопідрядним означальним реченням називається така синтаксична одиниця, в якій підрядна частина, виконуючи атрибутивну функцію, виражає ознаку предмета, що названий чи вказаний у головній частині, і доповнює її змістову та структурну неповноту. Напр.: «Благословен той день і час, коли послалась килимами земля, яку сходив Тарас малими босими ногами» (М. Рильський).

 називається таке складне речення, у якому одне просте речення за змістом і граматично залежить від іншого та з’єднується з ним за допомогою підрядного сполучника або сполучного слова(Де господар добре робить, там і поле буйно родить (Нар. тв.)).

Субстантивація — семантично-синтаксичний перехід прикметника й дієприкметника (зрідка й ін. частин мови, напр., дорога в нікуди) в іменник, при чому даний прикметник уживається вже лише у функції іменника (повна субстантивація — кошовий,хорунжий, ланкова, подушне — первісно це атрибути до іменників, які тут давно забулися), або поруч можливе ще й прикметникове вживання (гайовий, минуле, невідома). При контекстовій субстантивації атрибутовий характер даного прикметника ще цілком відчутний (Крайній лави побіг першим). Субстантивація широко вживається зокрема в науковій термінології.

Субстантивацію досліджували Д. Гринчишин, Й. Дзендзелівський, М. Леонова й ін.