Історія України (Вергун)

Значного розвитку в епоху Відродження досягла також література. Письменники цього періоду називали себе гуманістами, оскільки головними в їхніх творах були ідеї вільної гармонійно розвиненої людини. Вони вважали за необхідне звільнити літературу від католицької обмеженості. Для літератури характерний захист людської свободи
та прагнення до задоволення людських потреб. Основними жанрами стають поема та роман. Яскравим зразком, що започаткував цю літературу, був «Декамерон» Джованні Боккаччо. У ста новелах показані слабкі та сильні сторони людської душі, любов і ненависть, вірність і зрада. Розширення уявлень про світ, пошуки свого місця в цьому світі характерні для літератури XVІ ст.

Гуманістичні принципи літератури епохи Відродження

1. Вільний розвиток людської особистості;
2. свобода людини; цінність людини та віра в неї;
3. прагнення задоволення людських потреб;
4. свобода мислення;
5. звільнення з-під церковної опіки

Томас Мор видав «Золоту книгу про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія». Нові географічні відкриття та важке становище народу в Англії підштовхнули автора до пошуків кращого життя, навіть і в невідомій країні. Засудження «кривавих» законів, огороджувань веде до пошуків відповіді на запитання: «Хто винний?». Автор убачає причину всіх бідувань у приватній власності. На противагу тодішній Англії Т. Мор описує щасливу країну
на далекому острові Утопія («неіснуюче місце»), де панують незвичайні порядки й закони. На острові немає ні багатих, ні бідних, але всі працюють, нехай тільки шість годин. Але в них є все, причому абсолютно безкоштовно. У вільний час вони займаються мистецтвом і наукою. Там немає злодіїв, а якщо вони й з’являються, то викону-
ють найбруднішу роботу. «Утопійці» не мають грошей, із золота кують ланцюги для злочинців, а коштовним камінням бавляться діти. У них завжди відчинені двері будинків, оскільки крадіжок ніхто не боїться. Кожні десять років вони обмінюються своїми будинками й речами. Але, на жаль, омріяне майбутнє так і залишилося мрією-
утопією.

Документ 1. З «Утопії» Т. Мора

На чолі родини стоїть найстарший. Жінки прислуговують чоловікам, діти — батькам і взагалі молодші — старшим. Кожне місто поділене на чотири рівні частини. Посередині кожної з них є базар з усякими предметами. Туди, у певні будинки, завозяться предмети виробництва кожної родини. У них кожний батько родини просить того, чого потребує і він, і його близькі, і без грошей, зовсім  без усякої оплати, забирає все, що б не попросив. Та й навіщо йому відмовляти в чому-небудь? Бо, по-перше, усе є в достатній кількості, а, по-друге, не може бути ніякої боязні, що хтось захоче вимагати більше, ніж потрібно. [3, с. 69—70].

Франсуа Рабле, як і багато інших гуманістів, був освіченою людиною, багато мандрував. У своїй книзі «Ґарґантюа і Пантаґрюель» він в образі велетнів, батька й сина, оспівує людський рух нової епохи, людину з усіма її позитивними якостями та вадами. Істини, які нещодавно вважалися справжніми, у книзі часто висміюються. Багато істин осуджується. Як говорить один із героїв, «те, що раніше мало гучну назву подвигів, ми тепер просто називаємо розбоєм» (ідеться про феодальні війни). Автор презирливо ставиться до дворян. Короля він висміює за те, що той прагне встановити свою владу над світом, а дворян — за їхні хвастощі й дурість. Також автор критикує закони феодальної держави. Читачі легко пізнавали в книзі ті події, які відбувалися насправді. Так, у романі автор змальовує країну Папеманію, де живуть віддані католики, здатні знищити всіх, хто виступає проти них. Наприклад, папемани розгромили острів Папедулів тільки за те, що ті показували портрету Папи дулю, і читачі впізнавали боротьбу католиків і протестантів. Звісно, католицька церква переслідувала письменника, і його книгу заборонили, але її ідеї продовжували хвилювати тогочасне суспільство.

Документ 2. Сучасник про Ф. Рабле

Справа нащадків — допитуватися, що це була за людина. Ми ж її знали, розуміли, і вона була нам дорога, як ніхто. Нащадки, можливо, і подумають, що вона була блазнем, скоморохом… Даремно. Вона не була ні тим, ні іншим. Маючи глибокий і рідкісний розум, вона висміювала рід людський, його безумні бажання та даремні надії…[3, с. 71].

Найвищий розквіт англійської літератури припадає на творчість Вільяма Шекспіра. Наприкінці ХVІ ст. в Лондоні існувало дев’ять театрів, а до того часу сам Генріх VІІІ утримував три театри. На вистави, що виникли з церковних містерій, а потім стали світськи- ми, ходили з великим задоволенням. Навіть королева Єлизавета, щоправда, у масці, приходила на них. Веселі вистави, що так подобалися простому народу, В. Шекспір замінив на повчальні комедії. Але його драми піднялися на недосяжну висоту, історичні п’єси сповнені трагічного психологізму. Не завжди людина може встояти під тиском темних сил. Вона слабка й водночас сильна своєю вірою в добро та справедливість. Протиріччя, конфлікти, душевні муки його героїв були продовженням тих змін у суспільстві, які відбувалися в Англії. В. Шекспір написав 37 п’єс і 132 сонети. Він був одним зі співвласників театру «Глобус». Але й до сьогодні тривають дискусії, чи є він насправді автором усього написаного. В. Шекспір розумів, що старий світ гине, його не повернути, але й те нове, що з’являлося, його не задовольняло. Мрії сміливих і благородних людей гинули під тиском багатьох обставин. Його герої не можуть пристосовуватися до змін у суспільстві. Найвідомішими трагедіями В. Шекспіра є «Гамлет», «Отелло» та «Ромео і Джульєтта». Його герої — не безсилі жертви долі: вони борються, але змінити світ на краще не можуть. Вони гинуть, але не скоряються.

Документ 3. Із трагедії В. Шекспіра «Король Лір»

Як візьмуться попи робить, не говорити,
Як у пивце шинкар зречеться воду лити,
Як панство пишнеє навчатиме кравців,
Як будуть на вогні палити джигунів,
Як по судах зачнуть судити справедливо,
Як шляхтич житиме без боргу всім на диво,
Як висохне язик брудної клевети,
Як злодій зважиться на чесну путь піти,
Як будуть лихварі на полі сіячами…
І навіть річ така химерна зовсім буде,
Що на ногах ходитимуть всі люди [1, с. 2 53].

Іспанія подарувала світу Мігеля Сервантеса. Він походив із незаможної дворянської родини. Закінчив університет і невдовзі почав служити в армії. У битві біля Лепанто втратив руку, а повертаючись додому, був захоплений піратами. П’ять років М. Сервантес перебував у полоні, кілька разів намагаючись утекти. Його викупила ро-
дина, майже повністю розорившись. Повернувшись, М. Сервантес почав служити збирачем податків. На цій нестерпній роботі він добре пізнав життя народу. Шість разів упродовж 15 років був безпідставно засуджений церковним і військовим судом. Дружина не витримала цього й пішла в монастир. Пізніше й М. Сервантес став священиком. Головним твором письменника є «Дон Кіхот». Збіднілий дворянин, начитавшись романів, вирушає в мандри. Він прагне виправити людей, установити справедливість у світі. За високим і худим Дон Кіхотом завжди йде слідом товстий і приземкуватий Санчо Панса — його вірний зброєносець. Ці головні герої роману часто бувають кумедними та смішними, але завжди залишаються добрими й чуйними до чужої біди. Учинки Дон Кіхо- та часто викликають сміх: то він бореться з вітряками, то звільняє каторжників, то приймає отару овець за вороже військо. Із нього глузують, але він усе одно зберігає любов до людей. Санчо Панса також змінюється під впливом Дон Кіхота. Автор роману показує невіддільність ідей гуманізму від народності. Роман є улюбленою книгою багатьох людей різних країн.

Документ 4. Про твір М. Сервантеса

Двоє головних дійових осіб роману з їх фантастичними наївними поняттями зображені на фоні реальної повсякденної Іспанії, країни пихатої знаті, трактирників і купців, заможних селян і погоничів мулів. У мистецтві зображення цієї повсякденності М. Сервантес не має рівних [3, с. 70].

У літературі XVII ст. також відбуваються зміни. Гармонії Ренесансу змінюються бароковим сприйняттям світу, який перебуває в процесі постійних змін. Головними темами цього літературного напрямку є мінливість і химерність буття, трагізм людського існування. У літературі панує багатозначність, у творах велика увага приділяється динамізму. Стилем, характерним для XVIІ—XVIIІ ст., був класицизм, що прийшов на зміну бароко. Класицизм, який зародився у Франції, звертався до образів і форм античного мистецтва, уважаючи їх ідеальними. Сюжети творів мали виключити народні мотиви, мова повинна бути простою та зрозумілою, як і сам сюжет, а герої зобов’язані діяти з патріотичних міркувань. У драмі класицизму подія мала відбуватися на одному місці і за час, не довший за один день. Темою багатьох творів є показ вад тогочасного суспільства. У центрі — людський характер, що часто поєднує комізм і трагізм, підкреслюючи суспільний характер людської поведінки.