Теорія літератури даного модуля
Вірш (лат, versus — повтор, поворот) — 1) елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму. Подеколи збігається з віршовим рядком, але в жодному разі не повинен з ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану. Приміром, у доробку В.Пачовського спостерігається такий випадок:
Так ходила по алеї, та зайняти я не міг! Чисто
ангел-білосніг… Млів я, дивлячись на неї, плили
сльози з віч моїх, заросив я слідки ніг…
Поверталась, усміхалась —
та займати я не міг!…
При п’ятьох типографських рядках тут вбачається вісім елементів ритмічного мовлення зі схемою римування аббабба, що асоціюється з восьмивіршем. Трапляються моменти, коли віршових рядків значно більше, ніж віршів:
От і все.
Поховали хорошу людину.
Повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі?
(В.Симоненко).
При восьми рядках це звичайнісінький катрен, свідомо почленований на окремі рядки задля смислового та інтонаційного увиразнення поетичного мовлення, складається з чотирьох мовно-ритмічних елементів; 2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури, де особлива роль належить ритмічним акцентам, альтернанси, анакрузи, віршові розміри, клавзули, рими, строфи тощо. Властива віршованому мовленню емоційна піднесеність позначається на інтонаційній самостійності окремих фразових відтинків, підвищує функцію павз, посилює милозвучність, увиразнює естетичну вартість поетичного твору. Звідси ще одне значення В. — 3) ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система В. постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю. В праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді (“Послання оріїв до хозар”, “Велесова книга”). Його елементи існували і в києво-руський період, зокрема у “Слові про Ігорів похід”, “Молитві Св. Феодосія”, і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдв’яні, великодні і т.п. вірші). Поняття В. подеколи вживається як синонім до поняття “поезія”: І звідкіль це питання?
Повість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Крім обсягу, П. різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування П. та роману менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події), засобами зображення, розкриттям характерів. Але П. охоплює менше коло проблем, коротший період із життя героя. Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні кола проблем, то в П. сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфліктів, на описах. Як і в романі та оповіданні, велику роль у П. відіграє голос автора або розповідача. У самостійний вид епосу П. відмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руській літературі П. називали будь-яку об’єктивізовану розповідь про життєві та історичні події, вона була близькою до літопису (“Повість минулих літ”), апокрифів (“Повість про Варлаама і
Образ автора у літературному творі — художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Він з’являється на пізніх етапах історії літератури, хоч перші підходи до О. а. розпочалися в античну добу, але набули виразності в період Ренесансу, де окреслилась ідеалізована, богорівна особистість, титан думки (Дайте Аліг’єрі, Мікеланджело Буонарроті, М. де Сервантес, В.Шекспір та ін.). Класицизм сформував свій тип О.а. — прагматичний інтелектуал, громадянин. У романтизмі він збагачується моральними та світоглядними характеристиками, виражає ідейно-естетичну позицію письменника — апологета ірраціональних стихій (пророк, оракул, месія чи вигнанець). У реалістичній літературі О. а. позбавляється своєї винятковості, зазнає своєрідного заземлення. У літературі XX ст. він відображає особистість з трагічно розірваною, відчуженою свідомістю (Ф.Кафка, Дж.Джойс, М.Хвильовий та ін.). Автор як реальна постать та О. а. — поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох літературних родів — епосі, ліриці й драмі — визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру О.а. розкривається найповніше. В ліриці, перейнятій суб’єктивними переживаннями, О.а. найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб’єктові лірики, у певному ліричному персонажеві, явно відмінному від самого поета (“Плач Еврідіки” Л.Первомайського, “Любов Нансена” Ліни Костенко, “Балада про відро” І.Драча, “А я у гай ходила” П.Тичини тощо).