жанр літератури, що виник шляхом проникнення структур прози у драматургію, акцентування у ній наративних принципів на противагу визначальним настановам дії, чого вимагав Арістотель від драми («не створювати трагедії з епічним складом») і що стало каноном античного, а пізніше -- класицистичного мистецтва сцени. Епічна драма була заангажованою й тенденційною, бо, змальовуючи в різних хронотопах широкомасштабні події в житті народу чи народів, розвиток ідеологій та суспільних систем, революціоністських домагань негайної перебудови світу, мала на меті спонукати глядача до переінакшення теперішнього світу, активізувати його креативні можливості. Епічна драма спрямована не на конкретну розв'язку дії, а на розв'язання глобальних проблем, не на побут, а на буття, тому в ній надто відчутна присутність всевідного автора -- речника виразно сформульованої ідеї. Епічну драму у своїй творчості активно втілювали Б. Брехт, Е. Піскадор, В. Винниченко, В. Маяковський, М. Куліш, Н. Хікмет, В. Вишневський, В. Мейєрхольд, Лесь Курбас та ін. В історію драматургії нові сторінки вписали епічний театр Б. Брехта, де використовувався прийом одивнення, тобто прагнення бачити незвичайне у звичайному, трактувати буденну подію як особливу; експериментальний театр Леся Курбаса (Молодий театр, Кийдрамте, «Березіль»), який опрацьовував настанову перетворення; вчення В. Мейєрхольда про біомеханіку, втілену у сценічне дійство. З'явилися жанрові різновиди епічної драми, що засвідчували за типологічної умовності її життєву закономірність: епічно-політичний (В. Винниченко, Б. Брехт, В. Маяковський, М. Куліш, Лесь Курбас, Н. Хікмет та ін.), народно-епічний (О. Коломієць, Тауфік аль-Хакім, Махмуд Масаді та ін.), притчево-алегоричний (Е. Йонеско, Є. Шварц, Ю. Едліс та ін.).